Історія

Валентина Григорівна, 66 років

Повномасштабна війна — це трагедія для всіх. Скільки могла — виплакала, скільки могла розпачу відчути — відчула. Спочатку боялася вийти з хати, потім стала впевненіша, що я на своїй землі, і потроху почала допомагати. Взяла сили в кулачок та давай щось робити.

У школі був волонтерський центр, де ми плели сітки, а потім робили окопні свічки. Для цього нам вислали банки, парафін і віск. Тепер я відповідальна за виготовлення окопних свічок. Звісно, не без надійної підтримки моїх подруг: вони нарізають баночки та вирізають картон. Інколи можемо передати 200 штук, а можемо 300. Крайній раз змогла зробити 90 штук.

Якщо отримуємо допомогу, частину віддаємо нашим захисникам. Наприклад, купуємо сало, зрізаємо домашній часничок, змелюємо все це, а потім в баночки кладемо. Кожну з них обгортаємо та підписуємо: «Вітаміни смачненькі, для вас, рідненькі».

Коли звільнили Тростянець, організувала своїх подружок, аби напекти пиріжків. Коли волонтерка, яка передала їх, повернулася, сказала, що люди плакали, коли брали ці пиріжки. Настільки вони були вдячні, що про них не забули.

Відправляємо все через нашу волонтерку, яка опікується захисниками на передовій. Ми з нею сконтактували та тепер тісно співпрацюємо: то смаколиків напечемо, то окопні свічки виготовимо, то калини з цукром передамо. Воно ж домашнє та зроблене від щирого серця.

Якось вона показувала нам світлину, де хлопці стоять усміхнені з нашими свічками. Так тепло стало на душі. Ночі зараз холодні, думаю, що ця свічка окопна комусь знадобиться, та й смаколик той потрібен. Хто зна, звідки беруться сили, але без цього вже неможливо. Просто хлопці та дівчатка мають відчувати, що вони нам важливі.