Історія

Любов Петрівна, 63 роки

Усе життя я пропрацювала на пошті. До проєкту «Моїм.Рідним» долучилася на початку його створення. У молодості вишивала і бісером, і хрестиком, різне пробувала, але найпрактичнішим вийшло в’язання. Не думала, що в старості знадобиться ця навичка. Коли сини пішли добровольцями, по-своєму стала допомагати нашим захисникам: в'язала шкарпетки, шапки та балаклави.

Зараз у мене своєрідне хобі — рахувати петлички. Як тільки думки погані лізуть в голову, одразу починаю в’язати. Кручу щось й промовляю до себе: «Один син поряд, а іншого з березня шукаємо. Але потрібно свій вклад вносити, потроху допомагати й буде перемога». Меншого сильно чекаю, уже рік знайти не можемо, але в’язання відвертає від поганих думок. Інакше вже не можу.

Коли світла не було, сиділа на кріслі з налобним ліхтарем. З одного боку свічка, з іншого теж свічка, а в руках — спиці. Буває, що одну балаклаву можу за день зв’язати, буває, що кілька днів. Я все життя проходила на роботу та працювала між людьми, тож тішуся, коли відчуваю свою важливість. Як мати, яка в’яже цю балаклаву, вкладаю у кожен виріб свою душу. Думаю, хто її одягне, того вона захищатиме.

Впевнена, що кожен із нас може потроху вкладатися в спільну перемогу. Так легше чекати наших захисників та захисниць. Якщо всі українці допомагатимуть, перемога швидше настане. І вірити потрібно та чекати всіх наших діток. Якщо після перемоги ще будуть замовляти подібні вироби, буду лише рада, бо відчуватиму, що комусь потрібна.