Історія

Надія Миколаївна, 65 років

До пенсії я працювала бухгалтеркою, але господарство та родина були в пріоритеті, тож мало часу присвячувала в’язанню. Понад двадцять років не тримала в руках спиці, а коли онука створила проєкт «Моїм.Рідним», тоді згадала, витягнула нитки та стала плести.

Пам'ятаю, коли лишень почалася повномасштабна війна, родиною позаносили в підвал воду, стільці, їжу та банки. Тяжко було, сиділи там, радіо включили та слухали. Нерви були натягнуті, як струни, тож треба було чимось себе зайняти. Так і стала в'язати, аби не зійти з розуму.

Якийсь період ми в'язали шкарпетки, а зараз переважно передаємо балаклави та шапки. Намагаємося допомагати, аби наші хлопці та дівчата не мерзли. Кожна ниточка в цих балаклавах вплетена з любов’ю.

Всякий виріб ми підписуємо та кладемо записочки: «Бажаємо швидкої перемоги, щоб повернулися живими». Поки ці слова виписуємо, стільки сліз проллємо. Хоч побажання унікальні для кожної балаклави, але зміст один: ми чекаємо всіх вдома живими та здоровими.

Часом дивишся новини, а на душі стає важко, тоді й фантазуєш, чим можеш бути корисною. Потім берешся за спиці, і думаєш, може ця балаклава комусь знадобитися. Коли волонтери збирають пакуночки з їжею, можемо також долучитися та покласти щось домашнє. Одним словом, робимо все, що в наших силах. Улітку, думаю, може з'явиться потреба в літніх шапках, тож будемо виготовляти!

Зараз у мене тільки господарство й волонтерська зайнятість, цим тільки й живу. Коли думки погані лізуть в голову, йду в’язати. Думаю, що з кожною балаклавою швидше перемога настане. Ніколи не могла уявити, що моя навичка знадобиться у такій справі. Дякую онуці, що вона такий проєкт заснувала, який не лише важливий, але й приносить користь.